Вступ дитини до 1-го класу є процесом доволі складним для всіх його учасників, насамперед для дитини. Для дошкільників це апріорі стресогенна ситуація. Адже вони йдуть до нового закладу, де багато нових дорослих. Ситуацію загострюють і батьки, які мало не щодня говорять про школу, вступ, труднощі, майбутнє, що постає перед дитиною похмурим і тривожним. Усе це не додає дитині впевненості.
Хвилювання батьків пов'язані з вибором навчального закладу, із процесом прийманням, а також з їхньою дитиною — її вміннями, знаннями, можливостями тощо. Однак насамперед батьків мали б непокоїти здоров'я дитини, її переживання з приводу майбутнього навчання в школі та батьківських очікувань. Дитина від батьків чекає підтримки, прийняття, розуміння і любові. Тож як має бути організований процес приймання дітей до 1-го класу? На що батьки мають звернути увагу насамперед? Як вони мають поставитися до цієї події?
Приймання дітей до 1-го класу має бути організовано з дотриманням правил, які визначені нормативними документами та особливостями розвитку дитини шостого року життя.
Перехід дитини з дошкільного навчального закладу до загальноосвітнього, від ролі «дошкільника» до ролі «школяра» — важливий етап у житті дитини. Процедура приймання дитини до 1-го класу, зокрема її стресовий характер, визначає ставлення дитини до школи не лише напередодні та на початку навчання в 1-му класі, а й упродовж усіх років навчання. Тож основним завданням батьків є створення сприятливих умов для розвитку дитини. Батькам майбутніх першокласників доцільнодотримуватися такої моделі поведінки:
Напередодні проведення співбесіди дитині варто розповісти про те, як це відбуватиметься. Основне завдання батьків під час такої розмови — запевнити дитину, що вони будуть поруч, за потреби допоможуть їй. Мета розмови — скласти для дитини певний план проходження співбесіди.
Ти вже знаєш, що ми підемо записуватися до школи. Коли ми зайдемо до кабінету, ти привітаєшся з усіма присутніми. Гадаю, учителі захочуть із тобою поговорити, дізнатися, як ти вправно рахуєш і читаєш, тож будь уважним. Думаю, там буде цікаво — дізнаємося щось нове. Пам'ятаєш, що якщо щось не почуєш — треба ввічливо перепитати. Я впевнена, що ти з усім впораєшся. А я буду поруч із тобою...
Батькам важливо пам'ятати, що шестирічний дошкільник живе «тут і тепер», тому може переносити ситуативні форми привітання чи звертання в інші умови або ділитися нещодавнім досвідом, коли це недоречно. Якщо батьки схильні перейматися через кожне сказане дитиною слово, соромити її за це, тоді їм варто проговорити для дитини можливі форми привітання, звертання, прохання тощо, які, на їхній погляд, є прийнятними.
Дениса повели записувати до школи через тиждень після Великодня. Яскраве свято захопило хлопчика, і коли вчитель привіталася з ним, у відповідь почула: «Христос воскрес!». Після такого привітання бабусятиждень оговтувалася і картала онука за те, що він так недоречно привітався.
Отримавши результати співбесіди та рекомендації, батьки мають усвідомити, що рекомендації насамперед надані їм, і саме вони відповідальні за їх виконання чи дотримання. Дитина має відчувати підтримку батьків, їхнє розуміння її переживань, страхів і тривог. Мудрі батьки мають розвіяти страхи дитини, а не пригнічувати її ще й своїми.
Батькам варто доброзичливо пояснити дитині помилки її поведінки. Вона має зрозуміти, що батьки не сердяться на неї через її вчинки.
Виконавши чергове завдання, дівчинка почула від педагога: «Дуже добре. Це було останнє завдання». Відтак дівчинка встала, швиденько підійшла до мами, взяла її за руку і попрямувала до виходу. Педагог зупинив дитину і вказав їй на те, що вона не попрощалася. А вдома відбулася така розмова мами з донькою: «Я розумію, чому ти не попрощалася, коли ми йшли з кабінету. Ти переймалася через те, щоб все виконати правильно, і стомилася, а тому побігла швиденько до дверей. А ще ти, напевно, трішки боялася, бо всі навкруги були чужими. Я б теж боялася і поглядала б постійно на свою маму. Та це нічого. Згодом ти навчишся правильно поводитися. Усі хвилюються, коли роблять щось уперше».
Насамперед батьки мають налаштувати себе на вступ дитини до школи. Маленька дитина залежить від найближчих дорослих, тобто батьків, і схильна відчувати та наслідувати їхні переживання. Поведінка батьків є зразком для поведінки дитини. І якщо мама постійно смикає дитину, поправляючи її одяг, роблячи зауваження щодо її постави чи манер, вдесяте запитує, чи не потрібно дитині в туалет, або ж щохвилини повторює, як вона хвилюється, то дитина робить висновок, що хвилюватися — це правильно. Тож саме батьки мають не хвилюватися, бо що більше вони хвилюються, то більше хвилюється і переживає їхня дитина.
Пам'ятаючи про особливості сприймання дитиною своїх батьків і їхнього ставлення до чогось, батьки мають уникати таких висловів під час спілкування з дитиною: «Не хвилюйся», «Сміливіше!», «Чого ти зніяковів?». Подібні фрази акцентують увагу дитини на проблемі, і дитина знову робить парадоксальний для дорослих висновок: «Якщо мама це бачить і говорить про це — отже, я правильно роблю. Треба боятися (хвилюватися, ніяковіти тощо)». І дитина ще більше тремтить та замикається в собі. Тож «бачити» батьки мають лише хороше, спрямовуючи поведінку дитини в бажане русло.
Питання вступу дитини до школи постає перед батьками задовго до дня вступу. І передусім це питання вибору навчального закладу. Обирати варто вчителя, до якого піде дитина в 1-й клас. Адже його особистість є визначальною щодо сприймання дитиною школи та її ставлення до навчання.
Не варто розглядати школу і навчання дитини як засіб підняття чи утримання свого статусу в очах друзів, знайомих, сусідів, родичів тощо. Школа, у якій навчатиметься дитина, є питанням не престижу батьків, а їхньої відповідальності та тяжкої праці, особливо в 1-му класі і в початковій школі, коли дитина лише вчиться вчитися. Відповідальність насамперед полягає у збереженні здоров'я дитини. Примарні батьківські міркування щодо свого статусу в жодному разі не мають впливати на здоров'я дитини.Від того, як педагогічні працівники школи проводять приймання дитини, організовують процедуру приймання, ставляться до дитини та батьків, здебільшого залежить те, як почуватиметься дитина в школі, як учителі ставитимуться до учнів і батьків тощо.
Щоб першокласники навчалися легко та вправно, батьки мають розуміти різницю між «готовністю» до школи і «підготовкою» до неї.
Підготовка дитини до школи — це озброєння дитини певними знання та вміннями, здебільшого з читання, лічби, письма, англійської мови. Однак наявність знань не визначає інтелектуальний розвиток дитини. Рівень інтелектуального розвитку дитини залежить від її вміння користуватися наявними знаннями, застосовувати їх у нових обставинах.
Також «підготовка до школи» містить здоров'язберігаючі завдання, зокрема поступове звикання дитини до режиму дня, відповідно до якого вона житиме, починаючи з 1-го вересня. Майбутній першокласник, який звик прокидатися опівдні, навряд чи буде радий вставати о сьомій ранку. І чи зможе він зберегти працездатність упродовж дня? Щоб дитина була працездатною, могла утримувати увагу на тому, про що говорить учитель, батьки заздалегідь мають подбати про це.
Психологічна готовність до навчання у школі — рівень психічного розвитку дитини, достатній для освоєння шкільної програми в умовах навчання в колективі однолітків. За умови сформованої психологічної готовності дитини до систематичного навчання у школі, навіть у разі відсутності певних знань чи вмінь, низького рівня володіння ними, дитині буде нескладно опанувати «шкільну науку». Адже вона налаштована на зміни у своєму статусі, готова стати школярем, тому приймає вимоги до такого статусу як вимоги до себе.
Рівень актуального розвитку дитини має бути таким, щоб програма навчання відповідала зоні її найближчого розвитку. Зону найближчого розвитку визначають за тим, чого дитина може досягти в співпраці з дорослим, а без його допомоги виконати не може. Співпрацю в такому разі розуміють дуже загально: від запитання-підказки до прямої демонстрації розв'язання завдання.
Якщо актуальний рівень психічного розвитку дитини нижчий, ніж потрібно для засвоєння навчальної програми у школі, то дитина є психологічно неготовою до навчання у школі, тому що не зможе засвоювати програмний матеріал у необхідному темпі й одразу потрапить до категорії неуспішних школярів.
Визначальним у понятті «психологічна готовність» є систематичне навчання. Адже організоване навчання в дошкільному віці здебільшого зорієнтоване на інтереси дитини,її зацікавленість та включеність у роботу, а тому може бути змінено чи перенесено. Навчання у школі є систематичним не лише щодо організації наукового матеріалу а й щодо побутових процесів навчання — упродовж робочого тижня і кількох годин поспіль. Навчання у школі не передбачає дитячих «не хочу» чи «не буду». Дитина має вчитися, а отже, прийняти правила навчання у школі.
Саме вчитель для дитини уособлює зовнішні шкільні правила і встановлює свої. Наприклад, дехто з учителів спокійно ставиться до «розмов» під час уроку — вміє керувати цим процесом, зупиняти, підтримувати та спрямовувати його.
А дехто, навпаки вимагає абсолютної покірності.
Як відповість дитина на запитання: «Як звати твою маму (тата)?» Чи впевнені батьки, що дитина назве ім'я та по батькові мами і тата? Подекуди батьки червоніють саме від того, як їх представляють діти: «Катя і Саша», «тьотя Наташа». Інколи навіть запитання-підказки практичного психолога не допомагають дитині правильно представити своїх батьків.
Із ким ти прийшла?
Із мамою.
Познайом нас, як я можу до неї звернутися?
- Маруся.
- У твоєї мами дуже гарне ім'я, але я не можу так до неї звернутися. Ми дорослі люди. Це не ввічливо.
Дівчинка дивиться, не розуміючи.
- Послухай, будь ласка, як звати мене: мене звати Марина Володимирівна. Як звертаються до твоєї мами?
Дівчинка знизує плечима.
- До дорослих прийнято звертатися на ім'я та по батькові. Марина — так звати мене. Мого тата звати Володимир. Володимирівна — значить, що я донька Володимира. У тебе ж є дідусь — тато твоєї мами. Як його звати?
Проблема полягає не в тому, що дитина пестливо називає дідуся Котя (можливо, з усієї родини лише вона єдина має таке право), а в тому, що дитина живе в сім'ї упродовж шести років, а так і не змогла вибудувати для себе структуру своєї сім'ї. Тобто дорослі не надавали важливого значення родинним зв'язкам, ставленню одне до одного. Однак, коли дитина живе в сім'ї, члени якої переймаються проблемами інших, висловлюють своє ставлення до подій у родині, пояснюють це дитині — у неї формуються уявлення про сімейні зв'язки своїх родичів.
Відповіді дитини на такі запитання дають змогу практичному психологу скласти враження про особливості загальної обізнаності дитини та її комунікативно-мовленнєвого розвитку.
Окрім вміння діяти за інструкцією дорослого, погоджуватися виконувати пропоновані завдання, дитина має вміти відстоювати свою думку, пояснювати, чому вона вважає саме так.